Майже кожен рибалка має свою першу рибу. Але є ті, хто пам’ятає не лише улов, а й людину, яка вперше показала, як тримати вудку. Для мене — це був дід. Не просто дідусь, а вчитель риболовлі, філософ ранкових туманів і майстер тиші.
Ранки, що пахли димом і річкою
Ми вирушали ще до світанку. Дід мовчав, а я мовчав, бо боявся злякати рибу — чи може, тишу, яку він так любив. Роса на траві, термос із липовим чаєм, стара алюмінієва коробка з гачками — все це було магією, яку ніхто тоді не пояснював.
Я сидів поруч і спостерігав. Як він наживлює черв’яка. Як кидає прикорм з точністю до сантиметра. Як слухає воду.
Не риба — головне
Часто ми повертались з однією-двома плотвами. І я ніс їх у відрі з гордістю, ніби це були щука і сом. Але дід казав:
«Рибалка — не про рибу. Це щоб мозок відпочив і серце помовчало».
Зараз я знаю, що він тоді рятував себе від війни, важкої роботи і тиші, яку приносить старість. А я — вчився бути.
Що залишилось
Діда вже немає. Але кожен раз, коли я беру вудку, я не один. Його голос звучить десь усередині:
«Не смикай. Дай їй взяти впевнено…»
Сьогодні я вже сам ділюся досвідом — з племінником, з сином, з друзями. Але рибалка з дідом — це те, що не стерти навіть роками. Це зв’язок, як волосінь — тонкий, але міцний.
Висновок
Риболовля — це про рибу. Але риболовля з дідом — це про пам’ять. Про те, як навчитися слухати воду. І тих, кого більше не чути, але хто завжди поруч.
